Краще забути іноді про щось таке, що заважає спокійно і щасливо жити. Як можна зробити реальністю те, що давним-давно пройшло, просто іноді з’являється в добрих і ніжних снах, наповнених такою теплотою, що іноді навіть не хочеться прокидатись…
Але навіщо ж робити реальністю те, що вже давно нею було і просто стало історією? Моменти змінюються, а почуття залишаються ті ж самі, що і були. А ми сподіваємося. Біжимо за мрією, котру давно підкорили. Хтось, можливо, стоїть поруч і лише тихенько посміхається з нашої наївності.
Ми давно перестали, начебто, вірити у казки, але хіба ж не ми прикрашаємо щороку під Новий Рік ялинку, щоб у яскравих вогниках побачити своє дитинство, котре промениться нам з вікна всіма кольорами веселки? Хіба не ми чекаємо і далі на подарунки Святого Миколая, в котрого, начебто, перестали вірити?
Ти живеш там, а життя просто блукає по світу, сумуючи, бо думає, що про нього забули. Адже люди такі заклопотані… Прийти можна часом туди, де точно ніхто тебе не потурбує, де ніхто не вимагатиме твоєї присутності, твоїх теплих слів, де ніхто не благатиме порятунку у теплих очах. Тому ніхто і не розчарується, побачивши там холод. Якби ж відстань можна було долати за лічені секунди… Яким нудним було б тоді життя. Воно б остаточно розчарувалось у людях, знайшло б собі якусь іншу планету і створило б там свій ідеал. Але й тоді життя не було б щасливе. Бо хіба ж можливо існувати без людей, без їх посмішок, без їх зухвалості, сліз і радості? Де може народитись розмова, якщо не в єдності людей? Де може проявити себе розуміння, якщо життя буде ідеальним? Тоді розуміння буде непотрібне, а хіба не зникне важлива риса людської душі, разом з втратою такого скарбу?

ня -